Межигір’я: від монастирської обителі до розкішної резиденції

Сьогодні Межигір’я – колишня резиденція президента України – заволоділо суцільною увагою. Обмінюючись думками та світлинами у соціальних мережах, обговорюючи величезні мисливські угіддя, зоопарк та золоті унітази, суспільство із нетерпінням очікує рішення про їхнє подальше застосування. Величезну та розкішну резиденцію вже повернули у державну власність, проте наразі немає однозначного рішення про його майбутню функцію. Музей чи санаторій? Дитячий будинок чи зоопарк? Чутки та припущення поширюються та множаться із кожним днем.

Ми не наважимося передбачати майбутнє, проте будемо раді ознайомити вас із минулим Межигір’я.

Назва

Межигір’я – це мальовниче урочище біля Дніпра, розташоване у селі Нові Петрівці Вишгородського району Київської області. Воно знаходиться у глибокій долині між горами, що й пояснює назву. Колись – улюблене місце заміських прогулянок багатьох киян, раніше – чоловічий монастир, а за князівських часів – місце відпочинку Володимира Великого, якого, за легендами, пам’ятають вікові дуби, що й понині ростуть у Межигір’ї.

«…Аж до Межигірського Спаса. Потанцював сивий.
А за ним і товариство. І весь святий Київ» - 
Межигорье, рис Шевченка 

- цими рядками про Межигір’я згадує Тарас Шевченко у творі «Чернець».

За часів Русі

Деякі історики вважають, що у цьому місці (25 верст від Києва угору за течією Дніпра) знаходився монастир ще за часів Київської Русі. Ймовірно, своїм заснуванням він зобов’язаний княгині Ользі, а можливо – грецьким ченцям. Також існує припущення, що у Межигірському монастирі було освячено відому кириличну книгу – молитовник Анни Ярославівни, відомий як Реймське Євангеліє, на якому присягали французькі королі.

На початку 12 століття у Межигірському монастирі опинилася ікона Богородиці. Цією іконою візантійський майстер відтворив образ, написаний апостолом Лукою на дошках стола, за яким відбувалася Тайна вечеря. У 1155 році син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський віроломно вивіз її на Суздальські землі, після чого ікона стала однією з найважливіших святинь Московської церкви.

Икона

Період козацтва

Після нашестя Батия монастир був сильно пошкоджений. Його відновленням займалось українське козацтво, за дозволом литовського князя Сигізмунда, у 1523 році. Польські королі розуміли, наскільки важливим був монастир у якості південного християнського форпосту та протегували його.

З кінця 16 століття Межигірська обитель квітла та навіть називалася «другою Лаврою». У 1610 році монастир став ставропігією, тобто підпорядковувався безпосередньо патріарху. У 1674 році виходець Межигірського монастиря – патріарх московський Іоаким  (саме він узаконив передачу Київської митрополії Москві) – подарував обителі Вишгород, Петрівці, Моцани та інші прилеглі землі.

В той самий час запорожці запропонували Межигір’ю стати військовим монастирем усієї Січі, із зобов’язанням бути постійною парафією. Пропозиція не була випадковою. В ті часи зберегти цінності та важливі документи від пожеж та ворожих набігів можна було лише за міцними стінами обителі. Ось чому більшість архівів, збережених до наших днів, знаходять саме у монастирських спорудах. Багато хто з козаків здавав до монастиря свої збереження, плануючи у кінці земного шляху прийняти постриг. Є легенда, що нібито Максим Залізняк – один з керівників Коліївщини – був послушником у Межигір’ї.

Останній кошовий отаман Війська Запорозького Петро Калнишевський спорудив тут за свій кошт Петропавлівську церкву, із брамою та дзвіницею, у 1770 році.

Петро Калинишкевський

Загадкова бібліотека

У 1786 році Катерина ІІ планувала перевести Межигірський монастир у Таврійську губернію. Також, вона забажала особисто відвідати монастир та навіть призначила день свого візиту. У ніч напередодні приїзду імператриці уся обитель вигоріла, а братія розійшлася. Дослідники вважають, що просвічена монархиня поспішала до монастиря, щоб відібрати його найбільшу цінність – стародавні рідкісні книги, які століттями збиралися у монастирі.

Звідси народжується легенда про знаходження у Межигір’ї бібліотеки Ярослава Мудрого, сліди якої у різні часи нібито знаходили відомий бібліограф Н.П. Визир, архієпископ Георгій Кониський, будівельники урядової дачі тридцятих років. Поговорювали, що бібліотеку було заховано у підземеллях, перш ніж обитель запалала.

Виробництво фаянсу

У 19 столітті в Межигір’ї знаходилась одна за найкращих фаянсових фабрик. Її було засновано ще наприкінці 18 століття за наказом імператора Павла І. На жаль, пожежа 1810 року знищила успішне виробництво посуду. Її вдалось відродити завдяки київському генерал-губернатору М.А. Милорадовичу. 

Межегорская керамика

Щорічно тут виробляли, реалізовували та постачали до Петербурга та у Францію понад 120 видів різноманітного посуду – тарілки, сухарниці, маслянки та безліч інших предметів, із рельєфом під зеленою глазур’ю дивовижного смарагдового відтінку. На продукції були зображені види Петербурга та Києва, сюжети байок Крилова, романтичні пейзажі. Усюди стояв фірмовий знак «Киевъ». Усі форми та декор були оригінальними, тому вони надзвичайно високо ціняться колекціонерами та у музеях.

До 900-річчя хрещення Русі були спроби відродити Межигірську обитель, проте революція їх зупинила.

Центр мистецтва

У 30-ті роки Межигір’я було одним із центрів українського художнього мистецтва. В цій мальовничій місцевості, багатій на якісну глину, працював Михайло Бойчук (1882-1939) – один з основоположників української школи монументального живопису, професор Київського художнього інституту. У числі його учнів був Василь Седляр, який відродив у Межигір’ї виробництво кераміки та створив на його базі художньо-керамічний технікум та технологічний інститут кераміки та скла. У декоративній скульптурі та розписному посуді втілювалась ідея відродження національного стилю. На жаль, антиукраїнський терор 30-х років знищив величезний пласт української інтелігенції, у тому числі й «бойчуківців», тобто учеників Бойчука. Після того, як керівництво технікуму було репресоване, унікальний мистецький спадок був переданий хімічному факультету КПІ.

У 1934 році в Межигір’ї був розташований будинок відпочинку письменників. Тут мешкали та працювали П. Тичина, Ю. Яновський, А. Малишко та інші митці. У Петропавлівському храмі знаходився краєзнавчий музей, експонатами якого були знахідки розкопок у Вишгороді.

Резиденція

Після переїзду української столиці з Харкова у Київ на місці зруйнованих монастирських споруд з’явились котеджі урядової резиденції. Уламки давніх руїн використовувались під час облаштування доріжок, а ліси стали мисливськими угіддями.

З тієї пори у Межигір’ї квартирували сумнозвісні діячі української історії: Павло Постишев, Станіслав Косіор, Еріх Кох, Микита Хрущов, Володимир Щербицький, Віктор Янукович. Зусиллями останнього, в 2007 році державна власність площею щонайменше 130 га стала приватною. Що сталося сім років потому – ви знаєте. Що буде найближчим часом – незабаром дізнаємося.

 

 
Ми в соцмережах

Підписуйтесь

Facebook
facebook.com/ToursDeKiev

Google+
google.com/+ToursDeKievUA

YouTube
youtube.com/user/ToursDeKiev